Головна » 2009 » Листопад » 11 » Костянтин Єлісєєв: Іноді дипломатія буває мистецтвом неможливого
20:30
Костянтин Єлісєєв: Іноді дипломатія буває мистецтвом неможливого
Леся ШОВКУН | Україна Молода
Останніми днями українська зовнішня політика пожвавішала — після восьми місяців роботи без повноцінного міністра МЗС нарешті «з головою». Прихід на цю посаду Петра Порошенка додав дипломатам передусім моральної підтримки: незалежно від конкретних прізвищ, працювати без очільника важко й у моральному, й у політичному, і в фінансовому сенсі.
Випадково чи ні, цими ж днями відбувся стрімкий прорив у відносинах України з Білоруссю: до Києва приїхав «Бацька» Олександр Лукашенко, який після переговорів із колегою Віктором Ющенком погодився внести на ратифікацію до білоруського парламенту багатостраждальний договір про міждержавний кордон.
«За вихід із глухого кута Україна не заплатила Білорусі жодної копійки»
— Костянтине Петровичу, завершився перший за 12 років візит в Україну президента Білорусі Олександра Лукашенка. Главам держав нібито вдалося, зокрема, домовитися про голов­не наразі питання двосторонньої співпраці — ратифікацію парламентом Білорусі підписаного ще у травні 1997–го договору про державний кордон, який передбачає в тому числі і його демаркацію. Досі ці переговори ніяк не могли вийти з глухого кута. На яких умовах Лукашенко нарешті погодився розв’язати цю проблему? Адже раніше йшлося про те, що Мінськ в обмін на ратифікацію вимагав від Києва сплатити певну суму (називали цифри від 50 до 130 мільйонів доларів), яку нібито заборгували білоруським підприємствам українські після розпаду СРСР.
— А звідки у вас інформація про якусь компенсацію?
Дійсно, нинішній візит є непересічною подією у наших двосторонніх відносинах. І ми дуже задоволені тим, що результати цього візиту відповідають його значимості. Рішення білоруської сторони внести на ратифікацію до Національних зборів Білорусі договір про державний кордон можна назвати історичним (український парламент ратифікував його ще у 1998 році). Ця домовленість чітко зафіксована у спільній декларації двох президентів, ухваленій за підсумками зустрічі Лукашенка і Ющенка. З ратифікацією ми підійдемо до завершального етапу на шляху до договірно–правового оформлення кордону з Білоруссю.
Яким чином нам вдалося зрушити з мертвої точки цей процес? Як дипломат, я вам скажу так: на цьому прикладі ми показали, що інколи, як виняток із правила, дипломатія буває й мистецтвом неможливого. Про подробиці не розповідатиму, бо це тема для окремої доповіді. Особисто я цією темою займаюся близько двох років, за цей час мав багато зустрічей із білоруськими колегами і в Мінську, і в Києві, й можу відзначити, що буквально за останні місяць–два зроблено дуже багато. Безперечно, цьому посприяв прихід нового міністра, завдяки чому МЗС отримало як потужну політичну підтримку своєї діяльності, так і моральну підтримку від самого Петра Порошенка. Він як політичний важковаговик долучився до наших зусиль і допоміг отримати від білоруської сторони це важливе рішення. До цього, очевидно, спонукав і той новий рівень партнерства, на який ми плануємо вийти, розуміння Мінськом важливості Києва і як торговельно–економічного, і як політичного партнера. І, звичайно, велику роль відіграли особисті стосунки президентів — як ви знаєте, тільки цього року вони зустрічалися вже вчетверте, провели багато годин за переговорами, в тому числі й віч–на–віч.
Тому скажу вам відверто: поки що за це рішення Україна не заплатила жодної копійки. Але для того, щоб остаточне договірно–правове оформлення кордону стало реальністю, нам ще належить виконати певні спільні домовленості.
— У жодному разі не применшуючи заслуги української дипломатії, все ж виникає запитання: чи не посприяло покращенню білорусько–українських взаємин погіршення відносин Мінська з Москвою?
— Хотілося б, аби відносини України з Білоруссю розглядали без прив’язки до відносин із Російською Федерацією. Бо ми — дві суверенні держави, і розвиваємо відносини не проти когось, а для того, щоб нашим народам, з давніх–давен пов’язаним історичними узами, жилося краще. І результати цього візиту в тому числі спрямовані на це. Як сказав Олександр Лукашенко, до цього візиту ми йшли давно, і його запорукою стала, зокрема, й та торговельно–економічна співпраця, яка пожвавилася останнім часом. За останні п’ять років товарообіг між Україною та Білоруссю збільшився майже у шість разів і минулого року сягнув рекордного рівня — 5 млрд. доларів. Наприкінці минулого — початку цього року, з огляду на негативні наслідки світової фінансово–економічної кризи, двосторонній товарообіг почав падати, і ми негайно узгодили комплекс заходів, які сприяли б мінімізації цих наслідків. Завдяки цьому нам удалося врятувати товарообіг і вже у другому півріччі 2009–го вивести його з падіння на зростання.
До речі, в нас із жодною іншою країною світу так часто не проходять спільні міжурядові комісії з питань торговельно–економічного співробітництва, як із Білоруссю. Співпраця розвивається в усіх галузях, від села до космосу.
В умовах кризи тільки посилення торгівлі, просування спільних економічних, науково–технічних проектів може врятувати наші економіки. При цьому ми разом відкриті для співпраці й у регіональному вимірі — на рівні Україна—Білорусь—Литва, Україна—Польща—Білорусь, Росія тощо. Зараз, наприклад, на завершальній стадії перебуває проект експортування української електроенергії до Литви через територію Білорусі.
Не менш важливо, що під час візиту Лукашенка ми досить потужно обговорювали питання співпраці в рамках ініціативи Євросоюзу «Східне партнерство». Ми розглядаємо цю ініціативу як механізм, який дозволить наблизити Білорусь до європейських структур і сприятиме реалізації важливих реформ, і в Україні теж. Серед них пріоритетною є програма створення інтегрованої системи управління кордонами. Йдеться про опрацювання спільних українсько–білоруських проектів, які матимуть на меті отримання фінансування від ЄС на облаштування кордонів, пунктів пропуску, їх менеджмент за високими європейськими стандартами. Наш міждержавний кордон тягнеться на понад тисячу кілометрів, і там є багато над чим працювати.
Міністри закордонних справ України і Білорусі під час візиту президента Лукашенка підписали меморандум про просування спільних взаємовигідних проектів у рамках ініціативи «Східне партнерство», який, зокрема, передбачає й залучення до цих проектів третіх сторін — у разі зацікавленості. А третьою стороною може бути будь–яка країна, в тому числі й Росія. Тож іще раз хочу розвіяти «страшилки» про якусь антиросійську співпрацю — цього немає.
«Східне партнерство» — не заміна вроінтеграційних прагнень України»
— Але на противагу цим «страшилкам» існують ще й інші — про те, що тягнучи за собою Білорусь як її «адвокат» в ЄС, Україна віддаляє власні євроінтеграційні перспективи. А проект «Східне партнерство» деякі солідні політологи називають «замилюванням очей», замінником євроінтеграційних процесів...
— Такі коментарі є некомпетентними. Можливо, вони викликані певною політичною доцільністю. Хочу ще раз привернути увагу горе–політологів до першоджерел. Йдеться про документи, підписані в тому числі й Україною. Зокрема, заяву, ухвалену 7 травня цього року в Празі на саміті країн–учасниць «Східного партнерства» у форматі «27+6» (держави — члени Євросоюзу плюс Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Вірменія та Грузія. — Авт.).
Там чітко написано — до речі, на пропозицію України, підтриману всіма країнами ЄС, — що «Східне партнерство» жодною мірою не можна розглядати як замінник наявного рівня двосторонніх відносин між країнами–партнерами і Європейським Союзом. По–перше, цю ініціативу розглядають як гармонійне доповнення до цих відносин, у рамках якого ми зможемо краще підготуватися до реалізації нашої мети — інтеграції в ЄС. А по–друге, «Східне партнерство» — це абсолютно прагматична ініціатива. Це по суті гроші, які будуть надаватися нам за чотирма конкретними напрямами: облаштування кордонів, зміцнення енергетичної безпеки, посилення рівня боротьби з надзвичайними ситуаціями та ініціатива регіонального вирівнювання. Скажімо, станом на сьогодні в рамках «Східного партнерства» у розвиток певних проектів на півострові є готовність вкласти 20—30 мільйонів доларів. Серед них — проект водопостачання в Криму, прокладання нової каналізаційної системи. Хіба це погано?
«Лісабонська угода відчиняє нам двері до Євросоюзу»
— Днями Чехія останньою з країн ЄС поставила підпис під Лісабонською угодою, і таким чином був зроблений останній крок на шляху до набуття нею чинності. Як це вплине на наші відносини з ЄС?
— Ухвалення договору про реформу ЄС, або так званої Лісабонської угоди, справді є дуже важливим для України. Особливої ваги, з точки зору України, договору додає те, що в ньому є стаття, яка чітко передбачає можливість для будь–якої європейської країни у перспективі набути членства в Євросоюзі за умови відповідності критеріям. До речі, хочу звернути увагу на принципову позицію президента Польщі Леха Качинського, який погодився підписати Лісабонську угоду лише за умови, що процес розширення ЄС триватиме.
Прикметно те, що, на щастя, в цій угоді не знайшли відображення позиції деяких країн–членів і не був зафіксований принцип абсорбційної здатності, тобто «перетравлення» нових країн–членів.
Дуже важливо для нас також те, що після набуття чинності Лісабонською угодою Євросоюз отримає міжнародну правосуб’єктність, тобто діятиме фактично на рівні держави — матиме право укладати договори, бути членом певних міжнародних організацій. Нарешті буде наведений порядок у відносинах між різними структурами ЄС. На заміну піврічних головувань країн — членів ЄС у рамках Європейської ради запроваджується посада президента Європейського союзу на два з половиною роки з правом переобрання. Ідеться про Європейську раду, тобто рівень глав урядів, а на рівні міністрів піврічне головування зберігатиметься.
Принципово важливим для нас є те, що Лісабонська угода посилює роль Європарламенту, оскільки так історично склалося, що Європарламент є найбільш потужним і послідовним прибічником інтеграції України до ЄС. Відповідно, шанси на просування інтересів України всередині Євросоюзу значно розширюються. Окрім того, буде полегшена процедура ухвалення рішень — не консенсусом, а кваліфікованою більшістю (за ухвалення рішення має проголосувати 55% держав ЄС, у яких мешкає не менше 65% населення ЄС. — Авт.). Ця процедура поширюється на більш як 50 нових сфер — зокрема, що стосується боротьби з тероризмом, злочинністю, нелегальною міграцією тощо. Це дозволяє навіть у разі наявності скептичних настроїв до України просувати певні важливі для нас рішення.
— Після того, як зазнала невдачі спроба ухвалити Конституцію ЄС, багато говорили про інституційну кризу, яка ставить під загрозу саме існування Євросоюзу. Чи допоможе Лісабонська угода як певний аналог конституції уникнути таких криз надалі, навіть за умови подальшого розширення ЄС? Бо скептично налаштовані до перспектив єдиної Європи оглядачі прогнозують, що коли Україна через надцять років нарешті підійде до вступу в ЄС, уже не буде куди вступати...
— Як кажуть, пацієнт швидше живий, ніж мертвий. І Лісабонська угода залишає надію на те, що так звана втома від розширення не переросте в ембарго на розширення. Цей договір не зачиняє, а навпаки, тримає прочиненими двері ЄС. А Україна наразі є єдиною європейською державою, яка чітко проголосила свої євроінтеграційні амбіції, але ще не отримала перспективи членства.
«Краще підписати угоду про асоціацію з ЄС пізніше, ніж поступитися інтересами України»
— Багато кому хотілося вірити в те, що ці двері для України розчахнуться вже на грудневому саміті Україна—ЄС у Києві. І Президент, й інші можновладці та політики неодноразово говорили про те, що під час саміту буде підписана угода про асоціацію. Але чим менше часу залишається до 4 грудня, тим очевиднішим стає, що такі амбітні заяви були передчасними. Тепер уже йдеться про «політичну» й «технічну» частини угоди, перша з яких нібито може бути підписана вже в грудні, а для підготовки до другої ще потрібен час. Чи можна взагалі говорити про такі дефініції? І чому підписання угоди про асоціативне членство України в ЄС знову відтягується?
— Дійсно, коли у березні 2007 року ми починали ці переговори, переді мною як головою делегації було поставлене завдання якомога швидше й ефективніше провести переговорний процес заради укладення угоди про асоціацію. Адже ми не хотіли повторювати досвід переговорів про набуття Україною членства у Світовій організації торгівлі, які тривали понад 12 років. Але, розпочавши цей переговорний процес, ми зайшли так далеко і глибоко, що стало очевидно: для його завершення потрібен значний час. Бо, як я вже не раз наголошував, це найбільш амбіційна й досконала угода про асоціацію в юридичній практиці Євросоюзу.
Ця угода є комплексним документом, невід’ємною складовою якого є поглиблена і всеохоплююча зона вільної торгівлі. Наголошую: невід’ємною. На жаль, переговори про зону вільної торгівлі ми почали ще на рік пізніше, в лютому–березні 2008 року, оскільки чекали набуття членства в СОТ. А досвід показує, що в середньому переговори про створення зони вільної торгівлі тривають три–чотири роки. Скажімо, такі переговори між Євросоюзом і Республікою Корея тривають уже п’ять років. Такі речі не робляться нашвидкуруч, тут треба сім разів поміряти перед тим, як один раз відрізати. Кожна позиція має бути збалансована, виважена й узгоджена всередині країни — не лише з нами, бюрократами, а й безпосередньо з виробниками. З тим, щоб після укладення цієї угоди ми не знищили, а підтримали свого товаровиробника, розширивши й диверсифікувавши експортну орієнтованість нашої економіки. Бо на експорті самої лише сировини ми довго не протягнемо — треба переходити на експорт високих технологій.
— У такому разі чи варто взагалі очікувати від саміту Україна—ЄС підписання якихось документів?
— Процес підготовки до саміту триває досить інтенсивно, зараз українські експерти в Брюсселі продовжують переговори по окремих документах. Наша мета — провести результативний, прагматичний саміт. І показати, що малими, але реалістичними і впевненими кроками ми наближаємося до Євросоюзу, інтегруючись у конкретних секторах. До речі, саме шляхом секторальної інтеграції і створювався ЄС.
На саміті буде ухвалена низка практичних рішень. Зокрема, про набуття Україною членства в Енергетичному співтоваристві. Саміт має остаточно ухвалити порядок денний асоціації Україна—ЄС, що допоможе нам розпочати імплементацію певних положень угоди про асоціацію, не чекаючи, поки вона буде підписана. Також я сподіваюся, що під час саміту нам вдасться укласти стратегічну угоду про співпрацю між Україною і Європолом, полегшити візовий тягар для наших громадян. Але не хочу розповідати про все, щоб не породжувати в когось надмірних очікувань.
— Петро Олексійович (Порошенко) у Брюсселі говорив про 700 мільйонів доларів, з них 300 мільйонів — як грант, що нібито мають привезти Україні глави держав–членів ЄС...
— Пошлюся на свою останню тезу. Сподіваюся, нас очікують приємні несподіванки.
«Першим на заклик України про допомогу в боротьбі зі «свинячим грипом» відгукнулося НАТО»
— Які зміни відбулися в МЗС із призначенням нового міністра?
— Передусім, нового динамізму набула зовнішня політика, прикладом чого є численні візити і до України, і з України. До кінця року готуються візити нашого міністра до Польщі, Сполучених Штатів Америки, а до нас — міністра закордонних справ Угорщини. Також триває підготовка до візитів в Україну низки президентів провідних держав, але я не хотів би поки що казати, яких саме.
Те, що ми нарешті маємо повноцінний голос на засіданні Кабміну, дозволить покращити фінансовий стан МЗС, який поки, на жаль, залишається у досить жалюгідному стані. Ну і не забуваймо, що міністерству закордонних справ зараз належить провідна роль в організації гуманітарної допомоги Україні для подолання епідемії грипу. МЗС працює по суті в цілодобовому режимі: ми домовляємося про контракти на постачання ліків та марлевих пов’язок, безпосередньо контактуємо з виробниками. На звернення міністра НАТО ухвалило рішення задіяти надзвичайний механізм надання гуманітарної допомоги. Суть його полягає в наданні на безоплатній основі будь–якого транспорту, включно з авіаційним, для доставки гуманітарних вантажів в Україну з країн НАТО.
До речі, саме Північноатлантичний Альянс першим відреагував на нашу біду і перша допомога надійшла від держав — членів НАТО. І це зайвий раз засвідчує, що НАТО — це не тільки бряцання зброєю, а й інший вимір, у чому ми вже мали нагоду переконатися в цьому під час подолання наслідків повені на Закарпатті.
— Цікаво, що світ так серйозно зреагував на українську епідемію. Могли й відмахнутися, адже в інших країнах набагато більше хворих на «свинячий грип».
— Думаю, що значну роль тут відіграла саме робота МЗС. Адже в нас є домовленості — і з НАТО, і з Європейським Союзом, — і ми зараз на повну потужність задіяли цей механізм.
 
Джерело: http://eu.prostir.ua/library/237835.html
Категорія: Повідомлення | Переглядів: 418 | Додав: dipcorpus | Рейтинг: 0.0/0