А коли серйозно, то міністр, безумовно, необхідний. І не тому, що ми самі працювати не можемо. Можемо. Міністерство функціонує досить ефективно в межах поставлених перед нами завдань. Однак існує ще й зовнішня складова. І на міжнародній арені виглядає не дуже добре, коли в країні півроку нема легітимного міністра. Коли він буде і чи буде взагалі — до виборів чи після них, — запитання, звісно, не до мене. Ви знаєте процедуру. Це компетенція президента і Верховної Ради. Було внесено одну кандидатуру, але вона так і залишилася непроголосованою. Тож усе залежатиме від політичної кон’юнктури. Тому хочу підкреслити: дуже шкода, коли міністр, і передусім міністр закордонних справ, стає об’єктом політичних розкладів.

— Як ви вважаєте, за нинішніх зовнішньо- і внутрішньополітичних умов хто був би кращим міністром закордонних справ — професійний дипломат чи політик?

— Я особисто твердо обстоюю думку, що на даному історичному відрізку для України на цій посаді краще мати професіонала. Хоча всі ми чудово знаємо, що в країнах Європи міністри не завжди і навіть досить часто не є професіоналами в тих сферах, які вони очолюють, у тому числі й у дипломатії. Але в цих країнах дуже ефективно побудована вся держслужба. І вплив міністра-політика на функціонування очолюваного ним відомства чітко регламентований. У нас поки що, на жаль, не склалася така ж струнка і законодавчо закріплена система держслужби і роль політичних постатей у ній. Тож із погляду ефективності роботи Міністерства закордонних справ, реалізації нашої зовнішньої політики, вважаю, краще, щоб цю сферу очолював усе ж таки професіонал, який має великий досвід роботи. Зараз є багато охочих обійняти цю посаду. Кожен із них бачить широке поле для діяльності і вважає, що зможе швидко вирішити всі питання, — було б бажання. Та насправді все не так просто. Тому професіоналізм, інституційна пам’ять, знання іноді дуже складних і делікатних взаємовідносин дуже важливі. Тому хоч би хто з політиків сюди прийшов, мені здається, йому буде дуже складно повною мірою використовувати можливості, що є в дипломатії.

Я упевнений, що міністр закордонних справ має бути аполітичним. У будь-якому разі, на нинішній стадії нашого розвитку. Дуже бажано, щоб зовнішня політика та оборона перебували за межами політичних баталій.

— Однак наша зовнішня політика постійно виявляється навіть не продовженням, а заручницею політики внутрішньої. Перебуваючи на дипломатичній службі, ви пережили вже чимало виборів. У нинішньої кампанії є якісь відмінності, що впливають на вашу роботу?

— Звісно, в ідеалі хотілося б, щоб зовнішня політика була єдиною, а обраний курс був підтриманий усіма політичними силами. Але, на жаль, можу констатувати, що такого багатоголосся в зовнішньополітичних оцінках, як сьогодні, мабуть, раніше не було. Кожна політична сила зараз поспішає зафіксувати свої зовнішньополітичні пріоритети, котрі дуже різняться між собою. І створюється занадто широка палітра цих думок. Насправді ж усе дуже просто: у нас є три дер­жавні інституції, котрі мусять займатися зовнішньою політикою. Верховна Рада її визначає, президент керує нею, а Кабінет міністрів реалізовує. Зараз, за умов відсутності закону про засади зовнішньої та внутрішньої політики (я, до речі, не упевнений у його необхідності), у нас діють інші законодавчі акти, що визначають наші пріоритети. Це і постанова Верховної Ради 1993 року, і Закон «Про основи національної безпеки України», і низка інших документів, у тому числі й міжнародних договорів, які чітко визначають наші пріоритети. Тож потрібно не коментувати, а виконувати те, що записано.

Ще раз нагадаю: наш закон про основи національної безпеки, проголосований у парламенті конституційною більшістю голосів, чітко називає пріоритети нашої зовнішньої політики — членство в Організації Північноатлантичного договору і Європейському Союзі при збереженні добросусідських відносин із Російською Федерацією. Нам немає жодного сенсу їх ускладнювати. У нас просто апріорі відсутні для цього мотиви. І мене дуже дивують закиди, начебто ми робимо щось таке, що псує наші відносини.

— Сьогодні майбутні кандидати в президенти наввипередки обіцяють поліпшити відносини з Росією, щойно вони прийдуть до влади. За яких умов, на вашу думку, ці відносини справді можуть поліпшитися?

— Нам необхідно постійно продовжувати діалог. Будь-яка пауза в міждержавному діалозі — це негатив. Вона гальмує розвиток різних процесів. Потім дуже важко надолужувати. За час цієї паузи накопичуються проблеми — їх потім ще важче розгрібати. Тому, попри всі обставини, на рівні міністерств закордонних справ необхідно продовжувати діалог. Це як їзда на велосипеді: поки ти крутиш педалі, ти їдеш, а зупинився — можеш упасти.

У дипломатії надзвичайно важливими є відносини на найвищому рівні. Контакти на рівні глав держав необхідні для надання імпульсу процесам, які розвиваються в двосторонніх відносинах. Я не розумію зворотної логіки: мовляв, ми спочатку мусимо щось таке вибудувати, а тільки потім лідери двох країн зможуть зустрітися; а поки цих умов не створено, зустрічей лідерів не буде. На мій погляд, усе з точністю до навпаки: саме зустрічі президентів мають створювати імпульс, а потім усі інші — реалізовувати домовленості. Відсутність зустрічей на найвищому рівні — це характеристика дуже поганого стану міждержавних відносин. Це радше відсутність відносин, аніж їхня наявність.

Ви знаєте, що наш президент дуже чітко заявив про свою готовність до діалогу. Цей діалог пропонувався Росії і не вчора, і не позавчора, і не раз, і не два, і за різними каналами. Але завжди знаходилися якісь відмовки: мовляв, умови зараз не ті, потрібно попрацювати, щоб створити кращі. Так, проблеми є, і у своєму листі-відповіді російському колезі наш президент на це вказав, але покладати відповідальність за їхнє розв’язання на одну сторону — некоректно. Якщо існують проблеми, давайте зустрічатися і обговорювати їх — за всіма напрямами і на всіх рівнях, включаючи найвищий.

— Не можу не погодитися з вами. Та мушу зауважити, що іноді зустрічі на високому рівні дають дивні результати. От, наприклад, прем’єр Тимошенко зустрілася цього тижня в Польщі з прем’єром Путіним, після чого урочисто оголосила про досягнуту домовленість: наступного року Україна, попри підписані раніше документи, викупить у Росії не стільки газу, скільки її зобов’язують ці самі документи, а саме стільки, скільки їй буде потрібно, не більше. А головне, Україні за це нічого поганого не буде. Як ми з вами щойно обговорювали, україно-російські відносини сьогодні, м’яко кажучи, далеко не безхмарні. Звідки ж раптом така великодушність російської сторони? Ви знаєте, чим пожертвувала наша країна заради такого подарунка?

— Мені складно відповісти на це запитання, оскільки МЗС не володіє інформацією щодо змісту досягнутих домов­леностей, і я не брав участі в переговорах. І взагалі, міждержавні домовленості фіксуються в двосторонніх угодах, укладених відповідно до закону України про міжнародні договори. Єдине, що я можу сказати, — російсько-українські газові домовленості потребують коригування, зважаючи на ряд об’єктивних обставин. На мій погляд, сьогодні це розуміють усі учасники газового ринку. Сподіваюся, що при вирішенні цього питання обійдеться без жертв.

— Наскільки я знаю, російська сторона часто не хоче сідати за стіл переговорів не тільки на рівні президентів або міністрів, а навіть на рівні експертів. До речі, ви одержали вже хоч якусь відповідь на ноти з пропозицією розпочати консультації щодо майбутнього виведення ЧФ РФ з української території?

— На рівні міністерств закордонних справ діалог триває. У мене були особисті зустрічі з міністром Лавровим. Ми з ним підтримуємо постійне дипломатичне листування, у тому числі і з питань Чорноморського флоту. Ми в постійному пошуку і пропонуємо свої варіанти вирішення питань завершення делімітації морських кордонів, зокрема Керченської протоки. Ми пропонуємо вирішення проблем, пов’язаних із нашим навігаційно-гідрографічним забезпеченням (НГЗ) діяльності Чорноморського флоту. Не можу сказати, що ми не одержуємо відповідей. На вересень планується зустріч експертів із питань НГЗ. Ми домовилися, що до кінця цього місяця складемо графік проведення консультацій, засідань робочих груп з різних питань функціонування ЧФ РФ. Ми плануємо зустріч із міністром Лавровим у Нью-Йорку під час сесії Генасамблеї ООН, а також на початку жовтня в Харкові в рамках великого заходу — зустрічі представників регіонів під егідою міністерств закордонних справ. (Перший такий форум відбувся два роки тому в Росії.)

Що стосується виведення Чорноморського флоту, то сьогодні лідери деяких українських політичних сил можуть висловлювати свої позиції, це їхнє право. Але позиція МЗС регламентована Конституцією України, в якій чітко зафіксована дата завершення перебування ЧФ РФ на території нашої країни. Виходячи з цього, ми запропонували російській стороні розпочати консультації щодо модальності виведення флоту і підготовки до нього. Але, на жаль, на сьогодні в нас немає конструктивної відповіді російської сторони саме на таку постановку питання. У нас ще є певний резерв часу, але наша пропозиція розпочати консультації (і з цього приводу є відповідні укази президента) виходить із розуміння того, що така масштабна акція — виведення флоту у встановлений українською Конституцією термін — потребує серйозної підготовки. Тому сьогодні ми могли б без зайвої політизації говорити про модальність цього виведення.

— Без політизації, на жаль, не виходить. До слова, чи було подовжено акредитацію військовому аташе Володимиру Кузьмичову, про що, наскільки нам відомо, українське МЗС просило російське посольство? До речі, доки ваше відомство розмірковувало над відповіддю, кажуть, пересування українського військового аташе по Москві відслідковувала ціла група суворих людей у цивільному.

— Це питання технічне, і не до мене. Я не займаюся акредитацією військових аташе. Можу сказати тільки одне: у нас на цей момент немає жодної заборгованості перед російською стороною по акредитації її представників. Якщо таке звернення було, отже, його задоволено.

— А як там поживає пан Зурабов? Він виконує свої обов’язки посла РФ в Україні, перебуваючи у Москві? Чи можна його вважати повноцінним послом? Ви з ним уже спілкувалися хоча б телефоном?

— Особа, якій видано агреман і яку затверджено послом відповідно до внутрішнього законодавства своєї країни, до того моменту, поки вона не вручить вірчих грамот главі дер­жави, що видала агреман, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини, не вважається послом. Тож предмета для розмов із Зурабовим немає доти, доки він не приїде сюди і не вручить вірчі грамоти. Однак я вже казав і ще раз хочу повторити: наявність посла завжди краще, ніж його відсутність. На мій погляд, саме присутність у Києві посла Зурабова сприяла б створенню тих умов, що необхідні для зустрічей на найвищому рівні, про які говорить російська сторона.

— Щось і американський посол до нас ніяк не їде… У чому причина, не поділитеся?

— Причина в складності бюрократичної машини. Процес призначення посла ускладнився ще й тим, що у Вашингтоні відбулася зміна команд. У США існує дуже складна система міжвідомчого узгодження. Справа не в Україні. Тут немає ніякого політичного забарвлення. У багатьох країнах світу на цей момент немає американських послів. Але, наскільки я знаю, зараз кандидатура посла в Україні на завершальній стадії узгодження. Тож я сподіваюся, що посол Сполучених Штатів невдовзі буде офіційно названий і приїде в Україну. Не хотів би озвучувати конкретні дати. У пресі називали листопад, але я вважаю, що це відбудеться раніше.

— Можна влаштовувати тоталізатор: хто раніше приїде в Київ — російський посол чи американський.

— Сподіваюся, до цього не дійде. Я за те, щоб приїхали обидва і якомога швидше.

— Володимире Дмитровичу, минулого серпня не відбулася традиційна нарада послів. Але я знаю, що МЗС готує її на жовтень. Чи доцільно проводити зараз цей захід, коли і з фінансами в міністерстві туго, і, головне, президентські вибори на носі? Які завдання ставитимуться перед послами, адже не можна виключати, що через кілька місяців зовнішньополітичний курс країни може значно змінитися?

— Так, ми плануємо нараду послів цього року. З погляду фінансового забезпечення для цього потрібні не такі вже й великі гроші. До речі, у багатьох країнах у нас є пільгові тарифи на перельоти, а деякі авіакомпанії взагалі йдуть назустріч і перевозять глав диппредставництв безплатно. Крім того, посли приїдуть додому, тому додаткових коштів на їхнє проживання теж не знадобиться. Тож особливих фінансових труднощів я не бачу, і ми спокійно проведемо цю нараду. А перенесення термінів пов’язане саме з відсутністю міністра і очікуванням його призначення. Але зараз ми бачимо, що цей процес може затягнутися, і вважаємо, що відмовлятися через це від наради послів недоцільно.

Дипломатична служба — це великий механізм, якому потрібен періодичний check-up. Необхідно звірити годинники і подивитися на існуючі проблеми, дати можливість послам висловитися стосовно цілком конкретних питань міждержавних відносин, участі в міжнародних організаціях, кадрових проблем, фінансового забезпечення посольств тощо. Цей захід — нарада професіоналів, які займаються однією справою. Але, звичайно, ми сподіваємося, що перед нами виступлять і президент, і прем’єр, і голова Верховної Ради.

Що ж стосується зміни курсу, то таке питання на сьогодні перед нами не стоїть. І ми не прив’язуємо свої наради до виборів. Це наш внутрішній захід, до речі, аналогічні практикуються в переважній більшості держав світу.

— А кількість послів зменшиться? Скорочення закордонних диппредставництв, як і раніше, планується?

— Нині питання так не стоїть. Хоча ми й відпрацьовуємо пропозиції щодо оптимізації географії нашої присутності, кількісного складу наших посольств. Я не виключаю, що можуть бути пропозиції щодо закриття деяких дип­установ. Адже не секрет, що ті чи інші з них свого часу відкривалися без відповідної аргументації або аргументи, які колись лежали в основі відкриття, сьогодні неактуальні. Я вже якось згадував наше посольство в Гвінеї. Це одне з перших посольств України, але тоді в нас були там серйозні економічні інтереси, був Миколаївський глиноземний завод, нас цікавила закупівля бокситів і тисячі наших співгромадян тоді працювали в Гвінеї.

Сьогодні ця проблематика втратила свою актуальність. Крім того, у цій країні відбулися певні політичні зміни. Отже, на мій погляд, цілком обґрунтованою є постановка питання про закриття посольства в Гвінеї або ж про його перенесення в іншу державу Африки в тому самому регіоні. Наприклад, у Сенегалі більш як сімдесят іноземних посольств, а в Гвінеї їх лише двадцять п’ять, серед яких і посольство України. Очевидно, що центр міжнародного життя в тій частині Африки знаходиться не в Гвінеї.

— Закриття тих чи інших посольств у кризові часи цілком логічне. А от чому Кабмін забрав у МЗС програму створення іміджу України за кордоном і віддав його Міністерству освіти і науки? Вперше так зробив уряд Януковича, тепер от і уряд Тимошенко туди ж. Причому МОН до іміджу?

— Насправді тут дуже складна ситуація. Однак ніхто ні в кого нічого не забирав. Як ви знаєте, існує державна програма допомоги закордонним українцям. Її виконавцями є МЗС, Міністерство культури і туризму, Міністерство освіти і науки і Держкомтелерадіо. На поточний бюджетний рік у рамках цієї держпрограми цільові програми, які існують у цих відомствах, профінансовані не були. Нам виділили 100 тис. грн. на паспорти закордонних українців, МКТ одержало нуль, МОН — теж нуль. Нині уряд прийняв рішення про виділення коштів зі стабілізаційного фонду на загальну суму 47 млн. грн. на розвиток закордонного українства. Цією постановою 15 млн. грн. іде МЗС, 20 млн. — МКТ, а 5 млн. грн. — МОН у рамках іміджевої програми, тому що в них іншої просто немає. Та ці кошти підуть на закордонне українство, а не на реалізацію держпрограми «Імідж України за кордоном». На ці гроші можна буде надрукувати якісь підручники, книжки, наприклад, для Міжнародної української школи, яка фінансується Україною.

Отже, в цьому випадку немає ніякої політики, суцільна економіка, точніше, проблема відсутності фінансування. І добре, що уряд знайшов кошти хоча б у такий спосіб. Щоправда, подивимося, що буде далі. На рахунки нашого міністерства ці гроші поки що не надходили. Однак у нас уже є пакет пропозицій, як їх використати.

Ми всі нині перебуваємо в складних фінансових умовах, не тільки МЗС. Потрібно заощаджувати. Що ж до виконання закону про держбюджет, то нашому міністерству всі кошти, передбачені цим документом, виділяють. Інша річ, що вони не відповідають реальним потребам дипслужби. Ми свої пропозиції щодо внесення змін до держбюджету подали й зазначили, на скільки нам необхідно збільшити асигнування. Та поки що бюджету ніхто не переглядав, отже, ми залишаємося в тих самих межах фінансування, які були прийняті на початку року. Так, є досить серйозні обмеження, але ми функціонуємо. У нас немає заборгованості по зарплаті як у центральному апараті, так і в закордонних установах. У принципі, фінансуються витрати на утримання закордонних представництв, хоча доводиться економити. Скоротили витрати на телефонні переговори, закликаємо посольства активно використовувати Інтернет та його можливості — це набагато дешевше.

— Чи буде підписана Угода про асоціацію з ЄС цього року, як публічно анонсувалося нашим керівництвом? І чи варто так поспішати зробити це до виборів, жертвуючи інтересами країни? Чи готова Україна прийняти умови, які наполегливо нав’язуються їй європейськими партнерами?

— Керівництво країни дало завдання завершити роботу над цим документом із тим, щоб підписати його на саміті Україна—ЄС у грудні цього року.

— Попри те, що постраждає зміст?

— Ні, не постраждає. По-перше, хочу зауважити, що ця угода та її зміст не залежать від українських виборів. Водночас, не приховуватиму, що й у питаннях зони вільної торгівлі, яка є складовою угоди про асоціацію, у нас існують певні проблеми законодавчого забезпечення — проведення через парламент тих чи інших законів, які не вписуються в концепцію зони вільної торгівлі, і проблеми неготовності наших підприємств.

Добре, звичайно, якщо ми зможемо завершити цю роботу до кінця року, але, мені здається, зробити це буде дуже складно. Та поки що ніхто не зняв установленого маяка — завершити переговори до кінця року.

— Однак європейці виставляють надзвичайно жорсткі умови. Ми погодимося з ними, аби підписати угоду на саміті в грудні?

— Ми не підписуватимемо того, що не відповідатиме нашим інтересам і нашим можливостям на сьогодні. Коли нам удасться вийти на якісь взаємоприйнятні речі, тоді й заявимо, що готові до підписання. Хочу звернути увагу ще на один нюанс: нині всі ці переговори проходять за умов жорстокої світової фінансово-економічної кризи. Природно, що вона позначилася і на переговорних позиціях. Світова криза не сприяє конструктивному веденню переговорів, і тому наші партнери стали обстоювати певні свої позиції більш жорстко, ніж раніше. Ми ж чітко виходитимемо з національних інтересів України. Якщо нам удасться досягти певних компромісів, отже, підпишемо документ, якщо ні, то — ні. Ніхто під кінець року не поспішатиме. Проте таке завдання поставлене. До речі, наші партнери зі свого боку нам теж казали, що в них є бажання закінчити роботу цього року.

— Таке сильне, що влітку українську сторону що є сили обвинувачували в уповільненні переговорного процесу, у тому, що в нашому парламенті засіли лобісти-бізнесмени, які гальмують процес. Та я на їхньому місці теж гальмувала б, знаючи, що від України вимагають погодитися на нульові ввізні мита на низку товарів, у результаті чого цілі галузі в нашій країні можуть просто дуже швидко зникнути.

— Маю зауважити, що іноді з боку Європейської комісії виникає дуже багато коментаторів, і невідомо, хто і які мав повноваження для таких оцінок. Ми обстоюємо свої позиції. Також обстоюють свої позиції і представники Євросоюзу. Триває пошук компромісу. Дипломатія — це мистецтво можливого. Ми працюємо над дуже важким і складним документом. Подібної угоди в історії незалежної України ще ніколи не було. І будь-які графіки відходять на другий план, якщо не буде порозуміння та інтереси України не будуть дотримані.

— Як просувається і чи просувається взагалі візовий діалог із ЄС? Чи матимуть якесь продовження погрози з української сторони скасувати безвізовий режим для громадян держав ЄС або запровадити плату за в’їзд у нашу країну?

— Я нагадаю, що з 1 січня 2008 року діє так званий спрощений візовий режим поїздок громадян України до країн Європейського Союзу. Звісно, хтось може сказати, що не відчув, аби щось спростилося. Але я хочу навести деякі цифри. 2007 року нашим громадянам було видано приблизно 450 тис. віз у країни Шенгенської зони, а після запровадження спрощеного режиму, тобто це 2008 рік плюс січень—лютий 2009 року (за які у нас уже є статистика), — 1 млн. 200 тис. Тобто за рік збільшення майже втричі. Далі. Якщо за період до 2008 року рівень відмов нашим аплікантам на візи становив приблизно 6—10% (залежно від посольства), то сьогодні це всього 2—4%. Я вже не кажу, що на 40% зросла кількість багаторазових віз, які видаються на строк від одного до п’яти років. Раніше про п’ятирічні візи і мови бути не могло.

Тож за всього розуміння того, що ще далеко не все гаразд у цій сфері й існує ще багато проблем, у тому числі й випадків некоректного ставлення до наших громадян із боку окремих посольств, на наш погляд, усе ж таки спостерігається тенденція до поліпшення. Ми ведемо активну роботу з відстеження порушень і доводимо інформацію про них до Єврокомісії з метою вжиття необхідних заходів. До речі, зовсім скоро відбудеться чергове засідання спеціального візового комітету Україна—ЄС, котрий моніторить ситуацію з видачею віз, а також розглядає пропозиції щодо наших подальших кроків. Окрім того, гадаю, найближчим часом буде досягнуто домовленості про розширення категорій громадян, які можуть користуватися спрощеним візовим режимом.

Ми ведемо з Єврокомісією і так званий безвізовий діалог. Він уже вийшов зі стадії концепції і набув конкретних обрисів. Підготовлено питання, які цікавлять Єврокомісію і на які ми повинні дати відповіді, щоб вийти на безвізовий режим. Знаєте, це як із нашим виграшем проведення Євро-2012:
тепер УЄФА в щоденному режимі моніторить ситуацію. От ми домовилися, що все ж таки буде колись безвізовий режим між нашими країнами, тепер єесівці хочуть подивитися, як у нас виглядають справи з біометричним контролем, облаштуванням кордонів, як виконується угода про реадмісію тощо. Не так просто говорити з Євросоюзом про безвізовий режим, необхідно відповідати рівню, який мають його держави.

Тому всі ці заклики «давайте запровадимо візи для європейців або плату за в’їзд» — це крок назад. Якщо ми його зробимо, то нічого не придбаємо, а навпаки, втратимо. Ми автоматично втратимо перспективу отримання безвізового режиму з ЄС.

Аби продемонструвати, як далеко ми вже зайшли в безвізовому діалозі, хочу сказати, що ми зараз перебуваємо на так званому операційному етапі діалогу про безвізовий режим. На цьому етапі буде організовано виїзні місії в Україну експертів ЄС із метою проведення детального аналізу ситуації в сфері безпеки документів, боротьби з нелегальною міграцією, безпеки та правопорядку. От попередній графік експертних засідань. Дивіться: перша половина жовтня — засідання робочої групи з питань безпеки документів і введення біометричних даних і засідання другої робочої групи з питань нелегальної міграції. Далі — обговорення питань захисту фундаментальних прав громадян і свободи пересування. У другій половині листопада в Брюсселі пройде засідання старших посадовців. Бачите, все розписано.

Та нам необхідно якомога швидше закрити всі питання щодо наших кордонів. Нам потрібно демаркувати та облаштувати їх і підписати відповідні угоди з Білоруссю та Росією. Ми працюємо в цьому напрямі, і поки що Єврокомісія йде нам назустріч, попри невирішеність питань кордонів із нашими найближчими сусідами. Тож наш безвізовий діалог цілком реальний. І він став можливим завдяки крокам, які ми зробили, скасувавши в односторонньому порядку візовий режим для країн ЄС.

Джерело: http://eu.prostir.ua/library/236669.html